Печаль була їй до лиця. Чорні кольори, опущені кутики губ, завжди нещасні очі – все дивним чином надавало Ангеліні такої непереборної чарівності та жіночності, що аж страх хапав. Вона поховала двох своїх чоловіків, із третім, розлучилася, у неї не складалося з кар’єрою, та як і у кожної людини були проблеми зі здоров’ям. Проте цей тремтячий голосок: "ах, Ритулю, ти навіть не уявляєш, як все складно" доводив, що ТАК страждала винятково вона, Ангеліна Альбертівна. 
Ангеліна була прекрасною. Але не в моменти, коли вона сміялась, а у часи суму. То було дивно, і саме це більше притягувало до неї. Так, скорбота безперечно була їй до лиця. Все своє життя вона з цим боролась, розповідала, що навіть у студентські роки на театральному, їй все більше драматичні ролі доручали: Анна Кареніна, Айседора Дункан, а вона все хапалась за комедійні, характерні. От і стала майстринею епізодичних ролей. Її цитували, ставили як приклад, захоплювались, але відомою вона не була. Завжди з поволокою у величезних очах, худенька, беззахисна, любила повторювати: "це так складно, ця боротьба зі скорботою… вона всі соки відбирає. Так стомлюєшся… вже сил не вистачає..." А потім, коли від Ангеліни пішов четвертий її чоловік, вона зламалась. Здалась на ласку образу – стала грати головні ролі у драмах, її почали впізнавати на вулицях та згодом запросили у кіно. Кохання однієї, важливої людини вона змінила на увагу десятків. Так у Ангеліни на 37 році її життя, з’явились покровителі, фанати, і просто хороші знайомі, котрі всіма силами намагались зробити її щасливою. Я зустріла її зі рік такого життя і просто не впізнала. Куди зникла та красуня Ангеліна, яку я знала? І чому, ця заурядна жінка у коштовностях стверджує, що вона моя подруга? То було страшно, і незрозуміло, наскільки людина може змінитись за такий короткий час. Про це я, безпосередньо і запитала в неї, в силу своєї природної прямоти. І лише тоді Ангеліна стала на хвилинку тою, якою була раніше: 
- Ах, Ритулю, все так складно. Виявляється, сили забирає не боротьба зі стереотипами, а її відсутність. Тільки вона допомагала мені жити всі ці роки. А тепер я просто стомлена, реалізована, середньостатистична жінка середнього віку… Це так складно. Хочеш бути щасливою – і не можеш… А чому раніше я не вважала себе такою? Сумно, ой як сумно, Ритулю… Далі я дізнавалась про життя Ангеліни із преси. Заголовки газет та журналів були різними: "Відома акторка Ангеліна вирішила змінити імідж"", "Наша Ангеліна тепер не гратиме в кіно", "Правда чи вигадка: відома акторка на другому плані…" тощо. А вона, винуватиця цих новин, дійсно зникла. З коротеньких смс та дзвінків на свята я знала, що Ангеліна повернулась у свій старий, маловідомий театр, розійшлась з покровителем, знайшла молоденького, симпатичного і, звичайно, бідного студента-початківця на ниві Мельпомени. А потім, ми випадково зустрілись чекаючи прийому до стоматолога. Ангеліна була знову красивою, і знову нещасною: 
- Ритулю… я помилилась. Знаєш, важко забути захоплення мільйонів, славу, увагу, та гроші… Я виявилась надто честолюбною, щоб не сумувати за цим, і надто молодою, аби жити спогадами. Так складно, ах, Ритулю… Антошка, ну, ти знаєш, мій наречений, пропонує писати сценарії чи стати продюсером. З моїми зв’язками… тільки б захотіти… відновити… зателефонувати потрібним людям… одному посміхнутись… іншому пригадати старі борги… але це… так важко вирішити… Так складно. А я слухала, і думала: за плечима слава, гроші, кохання, талант, попереду – ціле життя, де стільки розчарувань та труднощів… То буде її найкраща роль. Але печаль їй так до лиця…
Зоряна Лівак
