Печаль до лиця



Дівчина сумує. Фото с сайта lands-of-sorrow.ru

Печаль була їй до лиця. Чорні кольори, опущені кутики губ, завжди нещасні очі – все дивним чином надавало Ангеліні такої непереборної чарівності та жіночності, що аж страх хапав. Вона поховала двох своїх чоловіків, із третім, розлучилася, у неї не складалося з кар’єрою, та як і у кожної людини були проблеми зі здоров’ям. Проте цей тремтячий голосок: «ах, Ритулю, ти навіть не уявляєш, як все складно» доводив, що ТАК страждала винятково вона, Ангеліна Альбертівна. Ангеліна була прекрасною. Але не в моменти, коли вона сміялась, а у часи суму. То було дивно, і саме це більше притягувало до неї. Так, скорбота безперечно була їй до лиця. Все своє життя вона з цим боролась, розповідала, що навіть у студентські роки на театральному, їй все більше драматичні ролі доручали: Анна Кареніна, Айседора Дункан, а вона все хапалась за комедійні, характерні. От і стала майстринею епізодичних ролей. Її цитували, ставили як приклад, захоплювались, але відомою вона не була. Завжди з поволокою у величезних очах, худенька, беззахисна, любила повторювати: «це так складно, ця боротьба зі скорботою… вона всі соки відбирає. Так стомлюєшся… вже сил не вистачає…» А потім, коли від Ангеліни пішов четвертий її чоловік, вона зламалась. Здалась на ласку образу – стала грати головні ролі у драмах, її почали впізнавати на вулицях та згодом запросили у кіно. Кохання однієї, важливої людини вона змінила на увагу десятків. Так у Ангеліни на 37 році її життя, з’явились покровителі, фанати, і просто хороші знайомі, котрі всіма силами намагались зробити її щасливою. Я зустріла її зі рік такого життя і просто не впізнала. Куди зникла та красуня Ангеліна, яку я знала? І чому, ця заурядна жінка у коштовностях стверджує, що вона моя подруга? То було страшно, і незрозуміло, наскільки людина може змінитись за такий короткий час. Про це я, безпосередньо і запитала в неї, в силу своєї природної прямоти. І лише тоді Ангеліна стала на хвилинку тою, якою була раніше:

- Ах, Ритулю, все так складно. Виявляється, сили забирає не боротьба зі стереотипами, а її відсутність. Тільки вона допомагала мені жити всі ці роки. А тепер я просто стомлена, реалізована, середньостатистична жінка середнього віку… Це так складно. Хочеш бути щасливою – і не можеш… А чому раніше я не вважала себе такою? Сумно, ой як сумно, Ритулю… Далі я дізнавалась про життя Ангеліни із преси. Заголовки газет та журналів були різними: «Відома акторка Ангеліна вирішила змінити імідж»», «Наша Ангеліна тепер не гратиме в кіно», «Правда чи вигадка: відома акторка на другому плані…» тощо. А вона, винуватиця цих новин, дійсно зникла. З коротеньких смс та дзвінків на свята я знала, що Ангеліна повернулась у свій старий, маловідомий театр, розійшлась з покровителем, знайшла молоденького, симпатичного і, звичайно, бідного студента-початківця на ниві Мельпомени. А потім, ми випадково зустрілись чекаючи прийому до стоматолога. Ангеліна була знову красивою, і знову нещасною:

- Ритулю… я помилилась. Знаєш, важко забути захоплення мільйонів, славу, увагу, та гроші… Я виявилась надто честолюбною, щоб не сумувати за цим, і надто молодою, аби жити спогадами. Так складно, ах, Ритулю… Антошка, ну, ти знаєш, мій наречений, пропонує писати сценарії чи стати продюсером. З моїми зв’язками… тільки б захотіти… відновити… зателефонувати потрібним людям… одному посміхнутись… іншому пригадати старі борги… але це… так важко вирішити… Так складно. А я слухала, і думала: за плечима слава, гроші, кохання, талант, попереду – ціле життя, де стільки розчарувань та труднощів… То буде її найкраща роль. Але печаль їй так до лиця…

Зоряна Лівак





Вы можете оставить комментарий, или trackback со своего личного сайта.

Оставьте комментарий

Ваш комментарий